Село Миньковка, Донецкая область

МИНЬКІВКА (вінок сонетів)1Хоч в метриці написано «Привiлля» –те місце, що життя мені дало,та завжди їду з радістю і біллюя в поряд розташоване село,що наді мною має дивну владу, –в колгосп орденоносний до війни,точніше, в першу польову бригаду,де урожаєм славились лани.Туди де зовсім неписьменна матиза добру працю та дітей своїхбула вшанована медалі мати,своїм життям підтверджуючи їх.Тепер туди думок стрімкий політ,де випало з׳явитися на свiт.2Де випало з׳явитися на свiт,крізь помисли свої вертаюсь нині,у квіт вишневий, падаючий з віт,мов крейда на старій стіні в хатині.Там зник попід акацією тин,ховаючи троянди буйні квіти,своїм сплетінням галузок густим,щоб їх не обірвали діти, що поспішали вулицею в клуб,де їх в кіно дівчата вже чекали, а квіти там всі зірвані із клумб, –охочих до цього було ж чимало.В думках дитинство наше – це дозвілля,та родом, знаю, зовсiм не звiдтiль я.3Та родом, знаю, зовсім не звiдтiль я,як пишуть у посвідченні моїм, –а з місця, де без гучного весілля,з іконою звелось гніздо сім’ї,в якій побачили брати і сестризірки і сонце посеред небес, щоби під ними осені і веснистрічати разом в радості і без;там крона нашої сім’ї зросталаі майбуття моє в ній зацвіло.Вже мало наших віточок зосталось,щоб радувати родове село,де був і я одною з таких віт, –із Минькiвки літам веду я звіт.4Із Минькiвки лiтам веду я звiт,з родини лишень на дітей багатій,де сповнилось мені дванадцять літі я поїхав вчитись в інтернатіпоміж знайомих земляків своїх,коли без матері зостався з братомі зрідка повертався в ці краї,де порався осамотілий тато. Осиротіла з часом і вона,та хата, де колись було нам тісно,можливо в цім є і моя вина,та вже даремно шкодувати, звісно,бо не спинило б нам життєве коло село, що простягнулося навколо.5Село, що простягнулося навколошапок зелених кленів та дубків,ставка, що не забуду я ніколи,бо спомини з ним зв’язані тяжкі.В калюжі, де пізніше він з’явився,мій брат, попавши у ярок на дні,невидимий ніким навкруг, топився,його дістати повезло мені, бо я пірнув відраз в рідку муляку, хоч плавати іще не вмів тоді,без сумніву, тим паче, переляку,і брата врятував у тій воді,а свідками були тієї драмидіброви над байраками з ярами.6Дiброви над байраками з ярамивіддушиною, сховищем менібули колись, я там пташині гаммивислухував над книгами в тінігілля дубка або кленка густого,як з братом випасали козеняті Білку, матір їх, козу безрогу,ховаючись в гаю від спеки дня.З книжками спілкування на природізоставило той неоцінний слід,він потім був мені не раз в нагоді,щоб крокувати певно по землі, бо згадувалась, глядячи додолу,та стежка, де колись ходив до школи.7Та стежка, де колись ходив до школи, що протоптав учитель, мій сусід,Володя, що в пам’яті села й довколазалишив незабутній добрий слід, –можливо, не занедбана, нівроку,хотілось би ще раз пройтись по ній, не глядячи на час і пору року,шлях пригадати той щоденний мійпоміж кущів із терену та глоду,знайти у пам’яті глибокім дні,жадану мить, так чекану нагоду,знов повернути ті дитячі дні,як йшов поза подвір’ям пилорамия з братом-близнюком, тут школярами.8Я з братом-близнюком, тут школярами,десятком різнобарвних олівцівв осінні зливи в хаті вечорамизмальовував картини тих митців,що зустрічались в книгах і журналах,які щастило брати нам до рук,і з них взірці мистецтва пізнавали, –натхнення віяв їх барвистий друк.Ми нового гатунку малюнкамиторили у своє майбутнє путь,хоча тоді були ще малюками,щоб всі його митарства осягнуть.Шляхів свого покликання шукати,ми з ним у свiт пiшли з тiєï хати.9Ми з ним у світ пiшли з тiєï хати,що сліз дитячих сповнена була,коли нас з братом залишила матинавіки відлетівши від селадо неба, щоб додому не вертати,зоставшись з нами в серці та вісні,щоб звідти неупинно позирати,як ми росли без неї вже одні.Там через десять років з нею поряді батько теж не спочивати ліг,в самотності, не переживши горя,з хворобою, якій немає лік.Хрест, де батьки поховані мої,і досi поза лiсом ще стоïть. 10І досi поза лiсом ще стоïтьколодязь на межі побіля тину, де родить джерело струмки свої,що набирав я, щоб нести в хатину.Над ним крутив дубовий воротокз цепком, що підіймав важку цеберку,щоб крижаної рідини ковток,затим відчути, не смачну цукерку. Мого дитинства чистої водинапитися у сні я нині прагну,приїхати так хочеться тудиі втамувати недитячу спрагуджерелом, що покликало до хати, хоч зовні ледве зможу я впiзнати.11Хоч зовні ледве зможу я впiзнатиту зірку на поляну, де вогоньв багатті ми палили, як юннати,і печену картоплю між долоньстудили, щоби з неї здути попілі з’їсти, сіль насипавши поверх та разом заспівати пісню потім,коли невпинна ніч зміняла смерк. В ті літні вечори ми забували втомуу купі серед друзів, я і брат,та чули голос нам: - Хлопці, додому! –вже повертатись з вулиці пора.Не все зосталось в пам’яті моїй, –літа уже пошарпали ïï.12Літа уже пошарпали ïï,густу і чорну, як смола, чуприну,немов на ній змагались паліїчи віхоли замерзли в хуртовину.Так з нею від’їжджав в другі міста,вбираючи із них мороз і спеку,де ними гартував себе, як сталь,на власну не зважаючи безпеку.Я лишень давній мрії не змінив,покликанням своїм ні в чім не зрадив,не забруднились в побуті вони,не поступились на лихі поради.Від зради всіх чекає пустота,як i мене, на те вони й літа.13Як i мене, на те вони й літа, приборкали село, де жив колись я.Чи вже сюди добробут завітаві мрії земляків моїх збулися,побачити я зможу, лишень знову по вулицям його пішком пройдуі зовні оціню буття обнову,оглянувши усе, що на виду,з моїм минулим зможу порівняти,порозмовляти з тими, хто живеотам, де з батьком ми жили, близнята, і звідки вийшли у життя нове, де окриляла нас мета проста.Політ тих літ ніхто ще не вертав.14Політ тих літ ніхто ще не вертав,щоб звершити, прожити їх удруге,бо час невпинно зверху загортаввалками новими, як леміх плуга,його колюча гостра бороназарівняла і одягла осотом.Із пам’яті моєї виринавподій минулих згаданий відсоток,який підтримував вогонь в душі, гартуючи моє наступне слово,щоб в новому написанім віршібуло одне зерно, а не полова, тож описати Миньківку мав ціль я,хоч в метрицi написано «Привiлля».15Хоч в метрицi написано «Привiлля»,де випало з׳явитися на свiт,та родом, знаю, зовсiм не звiдтiль я,із Минькiвки лiтам веду свій звiт.Село, що простягнулося навколодiброви над байраками з ярамита стежка, де колись ходив до школияз братом-близнюком, тут школярами.Ми з ним у свiт пiшли з тiєï хати,що й досi поза лiсом ще стоïть,хоч зовні ледве зможу я впiзнати,літа уже пошарпали ïï,як i мене, на те вони й літа. Політ тих літ ніхто ще не вертав. Петро Вольвич